Про застосування практики європейського суду

Главная / Про застосування практики європейського суду

Виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Виконанню підлягають рішення палат Європейського суду з прав людини, які відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції набули статусу остаточних, тобто якщо сторони заявлять про те, що вони не звертатимуться з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої палати, з моменту, як сплине тримісячний строк від дати винесення рішення; якщо не було подано клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати; або якщо комітет у складі п’яти суддів відхилить клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати. Рішення Великої палати стають остаточними з моменту винесення.

Рішення Суду містить, зокрема, факти у справі, стислий виклад подань сторін, оцінку та висновки Суду щодо права, резолютивну частину. Будь-який суддя, який брав участь у розгляді справи, може додати до рішення або свою окрему думку, що збігається чи розходиться з рішенням, або просто констатацію своєї незгоди. Усі рішення Суду виносяться або англійською, або французькою мовою, крім випадків, коли Суд вирішує винести рішення обома цими мовами, які є офіційними.

У резолютивній частині рішення, яким констатоване порушення, зазначається строк, протягом якого рішення принаймні в частині виплати заявникові відшкодування має бути виконане – три місяці з моменту набуття рішенням статусу остаточного. Одночасно Суд зазначає, що у разі, якщо рішення не буде виконане протягом зазначеного строку на суму, зазначену у рішенні, нараховуватиметься пеня. До суми відшкодування, яку має сплатити держава-відповідач, додається також і сума будь-якого податку, який може бути стягнутий із заявника.

Після проголошення рішення, воно передається до Комітету Міністрів Ради Європи. Секретар надсилає завірені копії сторонам, Генеральному секретарю Ради Європи, третій стороні чи іншій безпосередньо заінтересованій особі. Якщо усні слухання у справі не проводились, проголошенням рішення вважатиметься згадане вище повідомлення сторін.

Проте саме поняття виконання рішення Європейського суду з прав людини звісно не обмежується питанням виплати відшкодування за завдану заявникові матеріальну та(або) нематеріальну шкоду. Те чи інше рішення з констатацією порушення положень Конвенції передбачає необхідність вжити заходи індивідуального та загального характеру. Необхідно також зазначити, що виплата справедливої сатисфакції є складовою частиною заходів індивідуального характеру.

Зокрема у справі «Скоццарі і Гінта проти Італії» Суд зазначив, що Високі Договірні Сторони взяли на себе обов’язок виконувати остаточні рішення Європейського суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами, і виконання цих рішень здійснюється під контролем Комітету Міністрів Ради Європи. З цього слідує, inter alia, що рішення, відповідно до якого Європейський суд визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов’язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені у якості справедливої сатисфакції, але також і здійснити під контролем Комітету Міністрів загальні, і, якщо це доречно, індивідуальні заходи, здійснення яких є необхідним в рамках внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки такого порушення. Більше того, знаходячись під контролем Комітету Міністрів, держава-відповідач вільна у виборі засобів, якими вона виконуватиме свої зобов’язання за ст. 46 Конвенції, за умови, що такі засоби не суперечитимуть висновкам, які містяться у рішенні Європейського суду.

Заходами індивідуального характеру є заходи, які вживаються державою з метою припинення встановленого Судом порушення та відновлення правового становища заявника настільки, наскільки це можливо, до того ж стану, в якому воно перебувало до порушення Конвенції (restitutio in integrum). При цьому компетентні органи держави-відповідача самі вирішують, які заходи, зважаючи на наявні в національній правовій системі засоби, є найбільш відповідними для досягнення restitutio in integrum. 1 Це положення знайшло відображення і у багатьох рішеннях Суду, зокрема, у справі «Папаміхалопулос проти Греції» Суд зазначав: «Високі Договірні Сторони в принципі вільні у виборі засобів, шляхом використання яких вони слідуватимуть рішенню, у якому Суд визнав порушення. Ця свобода дій щодо способу виконання рішення відображає свободу вибору, пов’язаного з першочерговим зобов’язанням держав забезпечувати визначені Конвенцією права і свободи (ст. 1). Якщо природа Конвенції дозволяє restitutio in integrum, то держава-відповідач може сама його виконати, оскільки у Суду немає ні таких повноважень, ні практичних можливостей для виконання restitutio in integrum. З іншого боку, якщо внутрішнє право не дозволяє – або дозволяє лише часткову – компенсацію, то ст. 41 дозволяє Суду надати потерпілій стороні відшкодування, яке, як він вважає, буде адекватним».

Зазвичай таке відшкодування означає відшкодування витрат, понесених у зв’язку з провадженням справи у Суді (в окремих випадках мова може йти і про відшкодування витрат на провадження у національних судах), а також відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, завданої заявникові встановленим порушенням права чи прав, гарантованих Конвенцією. Проте зустрічаються випадки, коли Суд, констатуючи порушення, зазначає, що сама констатація порушення вже сама по собі є достатньою справедливою сатисфакцією (див. рішення у справі «Назарчук проти України» від 19.04.2005 р., заява № 9670/02).

Залежно від обставин справи, виконання рішення в частині вжиття на користь заявника заходів індивідуального характеру може здійснюватись шляхом відновлення провадження, знищення інформації, отриманої з порушенням права на приватність, погашення судимості, скасування рішення про депортацію, прийнятого без урахування ризику нелюдського поводження у країні призначення, чи запровадження законодавства, яке не існувало раніше і яке надавало б право доступу до Суду.

Відновлення провадження у національних судах може бути ефективним відшкодуванням наслідків порушення Конвенції, спричинених несправедливим провадженням на національному рівні. Відновлення провадження може також надати можливість виправити рішення, прийняте на національному рівні і яке було визнане таким, що суперечить суті Конвенції (наприклад, заборона публікувати певну інформацію). Таким же чином, коли Суд вирішує, що вислання заявника з країни є чи може бути несумісним з Конвенцією, виконання рішення може вимагати перегляду рішення національних органів з тим, щоб заявник міг повернутись до відповідної країни або залишатись там, якщо депортація ще не була здійснена.

У зв’язку з проблемами, які постають на національному рівні і у багатьох випадках пов’язані з відсутністю відповідного національного законодавства щодо відновлення провадження, Комітет Міністрів ухвалив Рекомендацію для держав-членів щодо перегляду та відновлення певних справ на національному рівні, з огляду на винесені Європейським судом рішення (№ R (2000) 2). У рекомендації зазначається, що практика Комітету Міністрів у здійсненні нагляду за виконанням рішень Суду свідчить, що у виняткових випадках повторний розгляд справи або поновлення провадження є найбільш ефективним, якщо не єдиним засобом досягнення restitutio in integrum.

Заходи загального характеру розробляються та вживаються державою-відповідачем для запобігання новим, подібним до визнаних Судом, порушенням, або зупинення порушень, що тривають. Такі заходи можуть бути направлені як на зміну відповідної практики, так і на внесення змін до існуючого законодавства.

У деяких справах обставини справи чітко демонструють, що порушення спричинене національним законодавством. Деколи це відсутність законодавства, яка призвела до порушення. У таких справах від держави-відповідача вимагається змінити національне законодавство або запровадити нове, покликане забезпечити рішення Суду, або опублікувати рішення Суду мовою держави-відповідача та поширити його серед державних органів та громадськості.

Тим не менше, у багатьох справах констатується порушення не в результаті несумісності національного законодавства та Конвенції, а з огляду на проблеми у судовій та адміністративній практиці, наприклад, спосіб, у який національні суди зазвичай тлумачать національне законодавство та Конвенцію. У таких справах з метою виконання рішення необхідно змінювати судову та адміністративну практику відповідно до вимог Суду.

Таким чином, здійснюючи нагляд за виконанням рішення Суду державою-відповідачем, Комітет Міністрів з’ясовує таке 2 :

— чи була сплачена призначена Судом справедлива сатисфакція, включаючи пеню;

— чи були вжиті заходи індивідуального характеру, щоб упевнитися в тому, що порушення більше не триває та що правове становище потерпілої сторони, наскільки це можливо, відновлене до того ж стану, в якому воно перебувало до порушення Конвенції;

— чи були вжиті заходи загального характеру для запобігання новим, подібним до визнаних Судом порушенням, або ж такі засоби, які б зупинили ті порушення, що ще тривають.

Робота Комітету Міністрів Ради Європи з питань нагляду за виконанням рішень Європейського суду з прав людини здійснюється під час засідання, що проводяться шість разів на рік. Рішення, винесені на таких засіданнях, оприлюднюються. Кожна справа завершується ухваленням остаточної резолюції. У деяких справах остаточними можуть вважатись проміжні резолюції. Обидва типи резолюцій є публічними.

Якщо Комітет Міністрів вважає, що для здійснення нагляду за виконанням остаточного рішення є необхідним його тлумачення, він може передати справу до Суду, аби той здійснив таке тлумачення. Рішення Комітету Міністрів про передачу до Суду цього питання ухвалюється більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.

Якщо Комітет Міністрів вважає, що Висока Договірна Сторона не виконує остаточне рішення Суду у справі, в якій вона є стороною, він, після вручення офіційного повідомлення цій Стороні, може передати на розгляд Суду питання про невиконання цією Стороною зобов’язання згідно з п. 1 шляхом ухвалення рішення більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.

Якщо Суд встановить порушення п. 1 ст. 46 Конвенції, він передає справу Комітету Міністрів для вирішення питання про те, які заходи повинні бути вжиті. Якщо Суд встановить, що порушення п. 1 не було, він передає справу Комітету Міністрів, який припиняє розгляд справи.

Доки відповідна держава не надасть інформацію про сплату нею призначеної Судом справедливої сатисфакції (відшкодування) або про вжиття нею відповідних можливих заходів індивідуального характеру, справа вноситься до порядку денного кожної наступної наради з прав людини Комітету Міністрів, якщо Комітет не вирішить інакше. Якщо відповідна держава інформує Комітет Міністрів про те, що вона ще не готова надати інформацію щодо вжиття заходів загального характеру, необхідних для забезпечення виконання рішення Суду, то така справа знову вноситься до порядку денного наради Комітету Міністрів, яка відбувається не пізніше як через шість місяців потому, доти, доки Комітет не вирішить інакше.

Питання, пов’язані з виконанням рішень Європейського суду з прав людини на національному рівні, врегульовані Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (23 лютого 2006 року, № 3477-IV ), який не має аналогів у державах-учасницях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Начальник відділу прецедентного права
Національного бюро у справах
дотримання Конвенції про захист
прав і основних свобод людини
Давидчук Ольга

1 Рекомендація № R (2000) Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини

2 Правила, ухвалені Комітетом Міністрів щодо застосування п.2 ст. 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (текст схвалено Комітетом Міністрів 10 січня 2001 р. на 736 нараді заступників міністрів.)

minjust.gov.ua

Верхнє додаткове меню

Головне меню

Виконання рішень Європейського Суду

Що являє собою справедлива сатисфакція?

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної держави передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Варто знати: справедлива сатисфакція не завжди має грошовий характер. Часто справедливою сатисфакцією суд вважає саме встановлення факту порушення.

Умови справедливої сатисфакції:

Національне право не допускає повного відшкодування наслідків порушення;
Визнання судом необхідності такої сатисфакції.
Акти, що стануть у нагоді:

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод;
ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»;
ЗУ «Про виконавче провадження»;
Постанова КМУ № 784 від 31 травня 2006 р. «Про заходи реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»
Процедурні аспекти виконання рішення ЄСПЛ.

Основні органи: Державна виконавча служба (ДВС), Міністерство юстиції України ( Урядовий уповноважений у справах ЄСПЛ та його Секретаріат), Державна казначейська служба України.

Загалом, виконанням рішення вважаються:

а) виплата Стягувачеві (Заявникові) відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру;

б) вжиття заходів загального характеру.

Стосовно виконання рішень саме ЄСПЛ, то:

Протягом 10 днів від отримання повідомлення Суду про набуття Рішенням статусу остаточного, Секретаріат надсилає стягувачеві повідомлення з роз’ясненнями його прав щодо виконання рішення та оригінальний текст та переклад рішення до ДВС.
ДВС впродовж 10 днів з дня надходження документів відкриває виконавче провадження.
Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого провадження за Рішенням Секретаріат надсилає до Державної казначейської служби постанову про відкриття виконавчого провадження, разом із оригінальним текстом і перекладом Рішення.
Впродовж 10 днів від дня надходження зазначених документів Державна казначейська служба здійснює списання на вказаний стягувачем банківський рахунок, а у разі його відсутності – на депозитний рахунок ДВС.
Виплата відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк із моменту набуття Рішенням статусу остаточного, або у строк, визначений у рішенні. У випадку порушення строку на суму відшкодування нараховується пеня.

Які документи потрібно подати до ДВС?

Стягувач-фізична особа:

Заява про відкриття виконавчого провадження, із зазначенням ПІБ, номеру облікової картки платника податку ( ідентифікаційного коду), назви та місцезнаходження банку, номеру рахунку в банку, коду МФО банку, в якому відкрито рахунок.
Довідка з банку, де відкрито рахунок стягувача із зазначенням повної назви банку, філії/відділення, їхньої адреси, коду МФО банку, номера транзитного рахунку банку (за наявності), номера особового (карткового) або поточного рахунку стягувача, код ЄДПРОУ банку.
Копія довідки про присвоєння облікової картки платника податків(ідентифікаційного коду).
Копія всіх сторінок паспорту.
Стягувач- юридична особа:

Заява на офіційному бланку з підписом керівника юридичної особи, скріплена печаткою, де зазначається повна назва стягувача, повна назва банку стягувача із зазначенням номеру філії або відділення, місцезнаходження банку стягувача, код МФО банку стягувача, код ЄДПРОУ банку стягувача, код ЄДПРОУ стягувача.

Зверніть увагу!

  • У разі смерті стягувача, разом із вищезазначеними документами подається нотаріально засвідчені копії документів, що підтверджують право на спадщину.
  • У разі якщо заяву про виконання рішення подає представник стягувача, разом із документами, необхідними для перерахування коштів надається оригінал довіреності.
  • Відповідно до Закону, неподання такої заяви не є перешкодою для виконання рішення, проте може призвести до затримок у його виконанні, що не стане підставою для нарахування пені. У випадку неподання такої заяви сума справедливої сатисфакції перераховується на депозитний рахунок ДВС, так само, як і у випадку смерті (ліквідації) стягувача або неможливості визначити місцезнаходження заявника.
  • Кошти можуть бути перераховані на рахунок стягувача або його правонаступників за умови відповідного оформлення документів.
  • У випадку порушення строку виконання рішення ЄСПЛ ДВС має повідомити про причини такої затримки Секретаріат.

Публікація стала можливою за підтримки американського народу, наданої через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Проекту «Справедливе правосуддя». Погляди авторів не обов’язково відображують погляди Агентства США з міжнародного розвитку або уряду Сполучених Штатів Америки.

helsinki.org.ua

Особливості застосування практики Європейського суду з прав людини

Помічник судді Київського апеляційного адміністративного суду

Марченко Артем Анатолійович

З огляду на необхідність приведення українського права у відповідність до норм і принципів міжнародного права важливим уявляється вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні, — це джерела й форми права, що особливо актуально з урахуванням прийняття Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини», в ч. 1 ст. 17 якого говориться, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права [1]. Звідси питання: чи випливає з цього прецедентність рішень Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) та як це впливає на застосування його практики в Україні?
Л. Вільдхабер зазначає, що Суд формує певні прецедентні право положення, і якщо в майбутньому, розглядаючи справу навіть щодо іншої держави, він констатує там аналогічну ситуацію з порушенням права людини, то цілком очевидно, що він застосує такий самий підхід, як і в попередній справі. ЄСПЛ продовжує пропонувати національним судам напрямок розвитку й еволюції захисту прав людини. Він завжди дотримувався своїх прецедентів, за винятком випадків, коли існують переконливі причини, що змушують скоригувати тлумачення Конвенції 1950 р. у зв’язку зі змінами соціальних цінностей чи повсякденних умов життя. Суд при цьому не тільки додержувався своїх прецедентів стосовно постанов, що виносяться проти держав-відповідачів, а й визнавав, що однакові мінімальні європейські стандарти повинні дотримуватися всіма державами — членами Ради Європи. Це позиція Голови Європейського суду з прав людини. Головний юрисконсульт Суду М. Де Сальвіа на науково-практичній конференції, що відбулась 20-23 квітня 2005 р. в Уральській державній юридичній академії (м. Єкатеринбург, РФ), теж охарактеризував прецеденти Суду як джерело права. С.В. Шевчук підкреслює, що європейське прецедентне право з прав людини служить додатковим джерелом права при застосуванні й тлумаченні конституційних норм про права людини, які співпадають з основними правами, закріпленими в нормах Конвенції 1950 р. Особа, яка звертається до ЄСПЛ не зобов’язана посилатися на цю Конвенцію в національних судах, якщо вона посилається на положення національного законодавства аналогічного змісту, як правило, на відповідні конституційні норми про основні права та свободи. Правознавець переконує, що прецедентне право, створене ЄСПЛ, є обов’язковим джерелом права України, оскільки 17 липня 1997 р. був прийнятий Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». У п. 1 цього Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції 1950 р. щодо визнання обов’язковою й без укладення спеціальної угоди юрисдикцію ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції 1950 р.
Визнання практики ЄСПЛ джерелом права в Україні, на думку С.В. Шевчука, зумовлено також міркуваннями практичної доцільності, оскільки, за зауваженням Венеціанської комісії «За демократію через право», за умови обмеженості державних ресурсів набагато краще витрачати фінанси на проведення необхідних реформ, які допоможуть запобігти порушенням Конвенції, аніж сплачувати справедливу сатисфакцію тим особам, які вже страждають від таких порушень [2, с. 456-457].
С.П. Головатий на міжнародній конференції «Вплив практики Європейського суду з прав людини на національне конституційне судочинство» (14 жовтня 2005 р., м. Київ) наголосив, що використання рішень ЄСПЛ — це обов’язок національних судів, зокрема України. У цьому його підтримав суддя М.В. Костицький, на думку якого, ЄСПЛ не є найвищою інстанцією для національних судів; його рішення є обов’язковими для конкретної держави в конкретній справі, а не прецедентом для всіх. [3, с. 154].
Л.Д. Тимченко вважає, що формулювання ст. 17 згаданого Закону щодо використання практики Суду як джерела права не дуже коректне, оскільки цей припис Закону дає підстави стверджувати, що ЄСПЛ творить право, що не відповідає дійсності. Було б правильнішим говорити, що практика Суду є джерелом тлумачення Конвенції 1950 р.
Девід Харіс зазначає, що завдяки тлумаченню положень Конвенції Європейським судом із прав людини концепція справедливого судового розгляду зазнавала певних змін, еволюціонувала, і на нинішньому етапі вона становить систему елементів, до яких належать: процесуальна рівність (рівність можливостей) сторін; вимога вмотивованості судового рі
шення; надання правової допомоги стороні, яка її потребує і не має змоги самостійно собі її забезпечити, якщо це необхідно в інтересах правосуддя [4]. І хоча на перший погляд здається, що ЄСПЛ створює обов’язкові норми, робить це він з огляду на Конвенцію 1950 р. Таким чином, рішення ЄСПЛ є джерелом тлумачення Конвенції 1950 р. Саме з огляду на це суди України повинні застосовувати практику ЄСПЛ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. // ВВР України. — 2006. — № 30. — С. 260.
2. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С. Шевчук. — К. : Реферат, 2007. – 640 с.
3. Полешко А. Рішення Європейського суду з прав людини та національне конституційне судочинство (нотатки з міжнародної конференції) А. Полешко // Право України. — 2005. — № 2. — С. 153-155.
4. Шевчук C.В. Щодо обов’язковості рішень Конституційного Суду України у контексті доктрини судового прецеденту / С.В. Шевчук // Право України. — 2000. — № 2. — С. 45-48.

© Київський апеляційний адміністративний суд

kaas.gov.ua

Урядовий портал

  1. Головна
  2. НПА
  3. Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

від 31 травня 2006 р. № 784

Про заходи щодо реалізації
Закону України “Про виконання рішень та
застосування практики Європейського
суду з прав людини”

Відповідно до Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” та Указу Президента України від 25 червня 2002 р. № 581 “Про Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах” Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Покласти на Міністерство юстиції функції органу, відповідального за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень.

2. Перейменувати посаду Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини на посаду Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

3. Установити, що:

представництво України в Європейському суді з прав людини у разі розгляду питань дотримання нею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та звітування про хід виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України здійснюється в установленому порядку Міністерством юстиції через Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини;

Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції. За умовами оплати праці, матеріально-побутового та іншого забезпечення Уповноважений прирівнюється до посади заступника міністра.

4. Затвердити Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, що додається.

5. Міністерству юстиції подавати щороку в січні Кабінетові Міністрів України звіт про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

6. Внести до постанов Кабінету Міністрів України зміни, що додаються.

7. Визнати такими, що втратили чинність, рішення Кабінету Міністрів України згідно з переліком, що додається.

8. Міністерству закордонних справ передбачити введення у штатний розпис Постійного представництва України при Раді Європи посади для представника Міністерства юстиції.

9. Міністерству внутрішніх справ, Міністерству фінансів, Міністерству закордонних справ, Міністерству оборони, Міністерству палива та енергетики, Міністерству вугільної промисловості, Міністерству охорони здоров’я, Державному комітетові у справах національностей та міграції, Державній судовій адміністрації, Державному департаменту з питань виконання покарань, Службі безпеки та Фонду державного майна визначити протягом одного місяця з числа заступників керівника органу посадову особу, відповідальну за організаційне та інформаційне забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень, і повідомити про це Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

Запропонувати Верховному Суду України, Генеральній прокуратурі України та Центральній виборчій комісії визначити посадових осіб з числа заступників керівників зазначених органів для сприяння ефективному здійсненню заходів щодо забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень.

10. Погодитися з пропозицією Міністерства юстиції щодо збільшення з 1 січня 2007 р. граничної чисельності працівників його центрального апарату на 35 осіб для забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень.

11. Ця постанова набирає чинності з дня опублікування, крім пунктів 1 і 2 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених цією постановою, які набирають чинності через два місяці після набрання чинності цією постановою.

www.kmu.gov.ua

Застосування практики Європейського суду

Цьогоріч минає десять років відтоді, як Україна приєдналася до Європейської конвенції з прав людини (надалі – Конвенція). За цей час було здійснено три переклади Конвенції, Європейським судом з прав людини було розглянуто майже десять тисяч справ, прийнято близько трьохсот рішень, в яких констатовано порушення Україною зобов’язань щодо захисту прав людини. Діяльність суду дедалі більше висвітлюється в засобах масової інформації, а з прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» резюме та повні тексти рішень, прийнятих щодо України, періодично з’являються в офіційних друкованих засобах масової інформації. Так само зростає кількість праць, присвячених питанням застосування Конвенції та практики суду.

Усе це значною мірою зумовило популяризацію серед фахівців та населення загалом звернень до Європейського суду за ефективним захистом свої прав, гарантованих Конвенцією, і відповідно спричинило невпинне зростання кількості заяв, що їх подають до суду фізичні та юридичні особи. (За офіційною статистичною інформацією суду, кількість звернень проти України в 1999 році становила 764, натомість у 2006 їх було подано у п’ять разів більше – 3906.) А, з другого боку, така кількість поданих заяв свідчить про наявність проблем на національному рівні як з додержанням гарантованих Конвенцією прав, так і з їхнім ефективним судовим та позасудовим захистом. У цій статті автор викладає міркування про можливість застосування практики Європейського суду з прав людини саме з метою поліпшення ефективного захисту гарантованих Конвенцією прав на національному рівні.

Значна кількість досліджень, присвячених цій темі [1, 3, 7], свідчить, що досить часто автори намагаються визначити місце практики суду в національній системі права. Мені також хотілося розкрити тему в такому «руслі», враховуючи певний досвід попередньої роботи з міжнародними договорами в Україні, і, можливо, розвинути певні позиції, викладені мною раніше [6]. Однак, переосмислюючи це питання з погляду практичної діяльності, слід визнати, що наявність різних точок зору свідчить, що місце прецедентів Європейського суду з прав людини на національному рівні чітко не визначено. Положення статті 16 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» про те, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику суду як джерело права, жодним чином не впливає і, за відсутності конституційних законів, як, наприклад, в Австрії, не може вплинути на положення статті 9 Конституції України. Очевидно, що дотримання різних точок зору в цьому питанні може призвести до значних розбіжностей у практиці застосування рішень суду в Україні. Метою цієї статті і є спроба розглянути питання щодо ефективного використання прецедентів суду на національному рівні у такий спосіб, щоб забезпечити належний захист гарантованих Конвенцією прав з огляду на існуючі положення.

Крім того, на мою думку, проблеми з тлумаченням та застосуванням практики суду постають через недостатнє розуміння права міжнародної відповідальності держави [2], яку досить часто намагаються представити як цілковиту та безпосередню відповідальність кожного державного органу й чиновника за забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, узятих на себе країною. Такий підхід, однак, можна вважати сумнівним і некритичним, оскільки в статті 6 Конституції чітко записано, що органи влади діють у межах своїх повноважень. Коли, наприклад, висувається думка про те, що національні суди мають застосовувати Конвенцію в разі невідповідності національного законодавства її положенням [4], постає запитання, на якій підставі суди мають право вирішувати такі питання, якщо згідно зі статтею 32 Конвенції тлумачення цього документа належить до компетенції Європейського суду з прав людини, а згідно зі статтею 147 Конституції України питання тлумачення законів належить до виняткової компетенції Конституційного Суду України. (Це, однак, не заважає шукати шляхи розв’язання проблем, які постають у правозастосовній практиці, зокрема, й у разі конфлікту між положеннями Конвенції та національними законами, про що йдеться далі.) Отже, вимагаючи від кожного конкретного органу влади виконання зобов’язань за Конвенцією як міжнародним договором, потрібно враховувати межі компетенції такого органу.

Як приклад можна навести рішення суду у справі Єфименко проти України (заява № 55870/00, рішення суду від 18 липня 2006 року), в якому було розглянуто зауваження уряду України щодо вичерпання заявницею внутрішніх засобів правового захисту, що є передумовою звернення до суду, стосовно її скарги на тривалість судового розгляду. Обґрунтовуючи своє зауваження, уряд навів як приклад рішення апеляційного суду, який на підставі статті 6 Конвенції прийняв окрему ухвалу про інформування обласної кваліфікаційної комісії щодо тяганини, допущену суддею суду першої інстанції у цивільній справі. У відповідь на це зауваження суд указав (параграфи 48 та 49 рішення):

«Суд відзначає, що згідно з українським правом Конвенція є частиною національного законодавства і на неї можуть безпосередньо посилатися фізичні та юридичні особи в національних судових процесах. Однак, з точки зору суду, сама по собі можливість подати скаргу на підставі Конвенції у національних судах не є достатньою для висновку про ефективність певного внутрішнього засобу захисту. Відповідні національні органи влади в такій ситуації повинні мати повноваження на прийняття заходів чи попередження заявленого порушення, чи компенсації за нього.

Як можна зрозуміти з відповідного законодавства, жодна зі сторін процесу, ні сам суд не мають повноважень ініціювати дисциплінарне провадження проти судді. Тому, залишаючи осторонь питання про те, чи згадане дисциплінарне провадження саме по собі можна вважати таким, що відповідає іншим критеріям ефективного засобу захисту в розумінні першого пункту статті 35 Конвенції, цей засіб захисту не є незалежним від дій, які органи влади можуть вчинити на власний розсуд, та не є прямо доступним для тих, кого це питання стосується».

Роль законодавчого органу

Досить часто порушення Конвенції відбувається саме через наявність чи відсутність певних норм у національному законодавстві. В нещодавно прийнятому рішенні у справі Волохи проти України (справа № 23543/02, рішення від 2 листопада 2006 року), суд дійшов висновку, що обмеження права заявників на повагу до їхньої кореспонденції не було відповідне до закону через неналежну якість такого закону, оскільки чинні на той час положення Кримінально-процесуального кодексу щодо арешту та вилучення кореспонденції не відповідали вимозі достатньої передбачуваності. Змінити відповідний закон вправі тільки Верховна Рада України, а отже, саме від неї залежить, щоб подібні порушення не повторювались.

Іншим прикладом є рішення у справі Гурепка проти України (заява № 61406/00, рішення від 6 вересня 2005 року), в якій суд дійшов висновку, що відсутність можливості оскарження рішення суду у справі про адміністративне правопорушення до вищого суду є порушенням статті 2 Протоколу № 7, яка гарантує право на оскарження в кримінальних справах. Знову-таки, без внесення змін до чинного законодавства розв’язати цю проблему неможливо. (Тут можна вказати на один із важливих принципів прецедентної практики суду – автономність термінів та концепцій, що їх використано в тексті Конвенції. Окремі категорії справ про адміністративні правопорушення суд визнає кримінальними за низкою ознак, які розробив у своїй практиці. Іншим прикладом такої автономності концепцій та термінів може бути рішення щодо прийнятності у справі Гайдук та інші проти України (заяви №№ 45526/99 та ін., рішення щодо прийнятності від 2 липня 2002 року), де Європейський суд вирішив, що проіндексовані вклади громадян в Ощадбанку України не вважаються власністю в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, тоді як Конституційний Суд України визнав такі вклади власністю громадян.)

Крім того, законодавчі акти можуть поширювати відповідальність нашої держави за Конвенцією за дії чи бездіяльність певних юридичних осіб, яка в інших випадках, певно, й не виникала б. Зокрема, прийнятий Верховною Радою Закон «Про введення мораторію на примусову реалiзацiю майна» дав підстави Європейському суду вважати, що за невиконання судових рішень щодо підприємств, на які поширюється дія цього мораторію, несе відповідальність держава (див., наприклад, рішення від 26 квітня 2005 року у справі Сокур проти України, заява № 29439/02). Так само держава несе відповідальність за невиконання судових рішень проти бюджетних установ, оскільки виконання таких рішень зумовлено наявністю бюджетних коштів (див. рішення суду від 28 лютого 2006 року у справі Глова та Брегін проти України, заяви №№ 4292/04 та 4347/04).

Звичайно, певні законодавчі положення може скасувати Конституційний Суд, однак навіть він не має можливості внести певні зміни до законодавства, необхідні для захисту гарантованих Конвенцією прав.

Тому, вочевидь, потрібно зміцнювати відповідне наукове забезпечення та контроль за законопроектною роботою, має бути швидке та ефективне реагування на загальні заходи щодо виконання вже прийнятих проти України рішень Європейського суду з прав людини, якщо такі заходи потребують законодавчих змін, а також необхідно «превентивно» вдосконалювати законодавство з метою уникнення можливих порушень.

Роль виконавчої влади

Представники виконавчої влади найчастіше безпосередньо спілкуються з фізичними та юридичними особами під час виконання своїх функцій. Саме їхні дії часто оскаржують заявники в національних судах, а потім і в Європейському суді. Варто зазначити, що більшість прав, гарантованих Конвенцією, не є абсолютними, тобто вони можуть зазнавати втручання з боку влади, але воно має бути виправданим. Через це знання та застосування відповідної практики суду представниками виконавчої влади дасть можливість уникнути порушень гарантованих Конвенцією прав. Особливо це стосується випадків, коли в таких представників є певні межі свободи розсуду, і вони повинні діяти так, щоб міжнародні зобов’язання держави за Конвенцією виконувалися. Складнощі, звісно, виникають тоді, коли норма закону, яка чітко вказує чиновнику вчинити певну дію, вступає в конфлікт із практикою Європейського суду з прав людини, і, відповідно, вчинення такої дії призведе до порушення Конвенції, чи коли виправлення ситуації з порушенням права, гарантованого Конвенцією, поза межами компетенції даного органу. Як приклад можна навести вже згадуване невиконання судових рішень. Так, у справі Войтенко проти України (заява № 18966/02, рішення від 29 червня 2004 року), суд указав:

«Уряд посилався на існування у заявника можливості оскаржити бездіяльність або помилку виконавчої служби чи державного казначейства, а також вимагати компенсацію завданої йому майнової й немайнової шкоди. Проте у цій справі боржником є державний орган, і виконання щодо нього, як свідчать матеріали справи, може бути здійснене лише в тому випадку, якщо державою передбачені та визначені асигнування на відповідні видатки Державного бюджету України шляхом здійснення відповідних законодавчих заходів. Факти справи свідчать про те, що протягом періоду, про який ідеться, виконанню відповідного судового рішення перешкоджала саме відсутність законодавчих заходів, а не неналежне виконання своїх обов’язків державними виконавцями. Тому заявнику не можна докорити за те, що він не ініціював провадження проти державного виконавця (див. «Шестаков проти Росії», ухвала від 18 червня 2002 року, заява № 48757/99). Більше того, суд зазначає, що уряд наполягав на тому, що Державною виконавчою службою та Державним казначейством не було допущено помилок у виконанні рішення» ( www.khpg.org).

Як протилежний приклад, коли практика органів виконавчої влади може призвести до порушення Конвенції, варто згадати декілька рішень суду щодо України.

У справі Інтерсплав проти України (рішення не набуло статусу остаточного) (заява № 803/02, рішення від 9 січня 2007 р.) Європейський суд установив, що численні відмови податкових органів підтвердити право заявника на повернення ПДВ, тоді як такі відмови кожного разу визнавалися безпідставними національними судами, становили адміністративну практику втручання в права власності заявника в порушення статті 1 Першого протоколу.

Інший приклад – справи, в яких суд визнавав порушення Конвенції у зв’язку з неналежним розслідуванням кримінальних справ. У справі Афанасьєв проти України (справа № 38722/02, рішення від 5 квітня 2005 р.) суд знайшов порушення статей 3 та 13 Конвенції у зв’язку з незадовільним розслідуванням кримінальної справи про побиття заявника співробітниками міліції. У справі Гонгадзе проти України (справа № 34056/02, рішення від 8 листопада 2005 р.) суд установив, що держава не захистила чоловіка заявниці за наявності серйозних загроз його життю та неналежно розслідувала справу про його зникнення й убивство. Відповідно було виявлено порушення статті 2 Конвенції. Крім того, суд визнав, що ставлення правоохоронних органів до самої заявниці під час розслідування було таким, що принижує гідність, а отже, порушенням статті 3 Конвенції.

Варто також зазначити, що підзаконні акти, які видають органи виконавчої влади, теж вважаються «законом» у розумінні Конвенції і до них так само застосовуються вимоги щодо публічності та передбачуваності. У справі Назаренко проти України (заява № 39483/98, рішення від 29 квітня 2003 р.) суд знайшов порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з тим, що питання щодо отримання передач засудженим до смертної кари регулювалося інструкцією для службового користування. Слід зазначити, що ті самі обмеження на отримання передач, викладені в новій інструкції від 11 липня 1999 року з того самого питання, були визнані виправданим втручанням у право на повагу до кореспонденції і відповідно суд не знайшов порушення статті 8 за період указаної дати.

Посилення захисту прав людини органами виконавчої влади може бути здійснено в різних напрямах.

Це й видання рекомендацій та довідників для практичних працівників щодо захисту прав людини. Як приклад можна навести довідник з прав людини для прокурорів, підготовлений Міжнародною асоціацією прокурорів і перекладений на українську мову в 2005 році [5].

Це і відслідковування того, щоб підзаконні акти не обмежували гарантовані Конвенцією права та свободи. Над цим працює, зокрема, Міністерство юстиції, яке реєструє всі підзаконні акти, перевіряючи їх на відповідність чинному законодавству. На виконання Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» було прийнято наказ Міністерства юстиції України від 15.08.2006 р. № 68/5 «Про здійснення експертизи нормативно-правових актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод». До цього наказу прийнято також Методичні рекомендації щодо здійснення експертизи нормативно-правових актів (їхніх проектів) на відповідність Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

І, звичайно, самі органи виконавчої влади мають посідати активну позицію у стеженні за тим, чи можуть вони в межах своєї компетенції забезпечити належний захист гарантованих Конвенцією прав. У разі виникнення конфлікту між нормативними положеннями, що визначають діяльність таких органів, і положеннями Конвенції в світлі практики суду, вони мають вдаватися до заходів, за яких конфлікти вирішувалися б на користь прав людини, звертаючись до вищих органів чи висуваючи пропозиції щодо вдосконалення нормативної бази їхньої діяльності з метою поліпшення захисту прав людини.

Роль судових органів

Судам відведено ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав, гарантованих Конвенцією. Саме суди та прирівняні до них інституції вважаються, як правило, тими ефективними засобами захисту на національному рівні, до яких за Конвенцією потрібно звертатися за захистом своїх прав, перш ніж шукати підтримку в Європейському суді з прав людини (див. рішення щодо прийнятності від 17 грудня 2002 року у справі Воробйова проти України, заява № 27517/02; рішення щодо прийнятності від 18 травня 2004 року у справі Архипов проти України, заява № 25660/02). Водночас, є ситуації, коли навіть звернення до судових органів не може вважатися ефективним у зв’язку з відсутністю в суду компетенції дієво відновити або захистити права особи на національному рівні (див. згадані вище справи Войтенко проти України та Єфименко проти України) чи коли звернення до національних судів не дає бажаного результату і Європейський суд доходить висновку, що заявник ужив достатньо заходів для захисту своїх прав на національному рівні, але вони в його конкретній ситуації виявилися неефективними (див. згадану вище справу Афанасьєв проти України, де суд відхилив попередні зауваження уряду про невичерпання заявником національних засобів правового захисту, визнавши, що заявник достатньо оскаржував рішення правоохоронних органів про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття кримінальної справи).

Щороку збільшується кількість прикладів застосування національними судами практики Європейського суду під час вирішення справ чи прийняття процесуальних рішень. Однак тут, можливо, варто повернутися до згаданого питання про те, як має вчинити національний суд, якщо, розглядаючи справу, він установлює наявність конфлікту між положеннями закону та положеннями Конвенції чи практики суду. На мій погляд, у такому разі одним із можливих виходів із ситуації є звернення судів загальної юрисдикції до Конституційного Суду України (згідно зі статтею 83 Закону України «Про Конституційний Суд», спори щодо конституційності норми закону, що застосовується судом у процесі загального судочинства, мають розглядатися Конституційним Судом з одночасним припиненням провадження по справі) через Верховний Суд. Логіка цієї пропозиції полягає в тому, що більшість прав, гарантованих Конвенцією, гарантуються також і Конституцією України. В такому зверненні питання про неконституційність певної норми закону може додатково обґрунтовуватися посиланнями на положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини. До того ж Конституційний Суд уже застосовує положення Конвенції та практику Європейського суду під час вирішення справ. Можливо, такий підхід не розв’яже усіх проблем і не запобігатиме порушенню Конвенції в усіх випадках, але це може значною мірою поліпшити судовий захист гарантованих Конвенцією прав та свобод. Це також допоможе уникнути ситуації, коли деякі суди віддаватимуть перевагу нормі закону, а інші в аналогічній справі нехтуватимуть такою нормою, посилаючись на положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини.

Крім того, національним судам найважливіше ознайомитися безпосередньо з текстами рішень Європейського суду, оскільки, вирішуючи питання про виправданість втручання органів виконавчої влади в певні права людини, гарантовані Конвенцією, суди мають знати, як саме після них це питання, можливо, розглядатиме Європейський суд. Наприклад, статті 8–12 Конвенції містять схожі положення, що визначають, за яких умов держава може втрутитись або обмежити певні права та свободи. У зв’язку з цим Європейський суд розробив певні стандарти, за якими він передусім визначає, чи було втручання в право особи. Давши позитивну відповідь на це запитання, суд визначає, чи було втручання, передбачене законом. Тут, як уже згадувалося, значення має публічність нормативного акта, що розглядається, та передбачуваність і чіткість його положень. Якщо суд установить, що такий нормативний акт не був доступним (публічним) чи передбачуваним (див., відповідно, згадувані рішення у справах Назаренко проти України та Волохи проти України), він може знайти порушення Конвенції на цій підставі. В разі, коли суд не бачить проблем щодо нормативного акту та встановить його доступність, він переходить до вирішення наступного питання – чи переслідувало втручання законну мету. Наприклад, стаття 10 Конвенції, що гарантує свободу вираження поглядів, дає підстави для обмеження цієї свободи «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету й безсторонності суду». Як правило, проблеми часто постають у разі нечіткого розуміння конвенційних положень щодо свободи розсуду. Після цього суд переходить до питання, яке, як показує аналіз, є складним для національних правозастосовних органів: чи було втручання у право заявника необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, які воно переслідувало. Вирішуючи це питання, суд докладно аналізує відповідну ситуацію. У справах за статтею 10 Конвенції він, наприклад, уважно вивчає різні факти, в тому числі висловлювання, які використовували засоби масової інформації, висвітлюючи події чи характеристики певних осіб, а також зважає на те, який зміст такі висловлювання мають у політичному, морально-етичному чи іншому контексті даної країни, який суспільний інтерес становить висвітлювана тема тощо. Тут зазвичай з часом можуть розроблятися певні основоположні засади (наприклад, відоме рішення у справі Лінгенс проти Австрії, згідно з яким межі припустимої критики політика значно ширші за межі критики пересічного громадянина), але щоб вирішити питання про необхідність втручання в демократичному суспільстві, кожна конкретна ситуація вивчається доволі докладно. Тому, щоб відповісти на це запитання під час розгляду конкретної справи, національному судді необхідно і знати принципи, розроблені в практиці суду, і заглибитися в аналіз ситуацій у справах, розглянутих судом, щоб відчути ту межу між виправданим та невиправданим втручанням у право особи.

Не треба також забувати, що національні суди, незважаючи на свою незалежність, є однією з гілок влади, а це означає, що винесені ними рішення є діями органів держави. Як зазначив І. І. Лукашук, «Незалежність судової влади – це принцип конституційного права, який визначає її взаємодію з іншими гілками влади. Інакше кажучи, йдеться про внутрішньодержавний розподіл компетенції. Відповідно до принципу міжнародної відповідальності держава не може посилатися на своє внутрішнє право з тим, щоб уникнути відповідальності за міжнародним правом. У міжнародних відносинах держава виступає як єдиний суб’єкт і несе відповідальність за діяльність всіх своїх органів» [2, c. 120]. Отже, незалежність судових органів не перешкоджає суду знаходити порушення гарантованих Конвенцією прав та інших зобов’язань держави за Конвенцією. Щодо останнього положення, йдеться, зокрема, про обов’язок держави не перешкоджати заявникові в ефективному здійсненні його права на звернення до суду (стаття 34 Конвенції), а також про її обов’язок створити всі необхідні умови для ефективного здійснення судом розслідування по справі, коли постає така необхідність (стаття 38 Конвенції).

Є чимало рішень суду щодо України, де саме дії судових органів визнавалися такими, що призводили до порушення гарантованих Конвенцією прав на справедливий судовий розгляд та інших прав. Зазначимо, зокрема, деякі з них:

– право на доступ до суду за статтею 6 (ретроактивне застосування нового терміну на касаційне оскарження в цивільних справах – Мельник проти України, заява № 23436/03, рішення від 28 березня 2006 року);

– право власності за статтею 1 Першого протоколу (ретроактивне застосування законодавства, що призупиняло виплати вчителям – Кечко проти України, заява № 63134/00, рішення від 8 листопада 2005 року);

– право на повагу до сімейного життя за статтею 8 Конвенції (недостатня участь заявника у вирішенні питання, в тому числі в суді, щодо позбавлення його батьківських прав – Хант проти України, заява № 31111/04, рішення від 7 грудня 2006 року);

– право на справедливий судовий розгляд за статтею 6 Конвенції (ігнорування національними судами важливого аргументу заявниці щодо неконституційності положення закону, яким визначався розмір її пенсії, – Проніна проти України, заява № 63566/00, рішення від 18 липня 2006 року);

– право на судовий розгляд упродовж розумного строку за статтею 6 Конвенції (Єфименко проти України, заява № 55870/00, рішення від 18 липня 2006 року та багато інших);

– право на розгляд справи судом, установленим законом, за статтею 6 Конвенції (прийняття Верховним Судом рішення, на яке той не був уповноважений за Господарським процесуальним кодексом – Сокуренко та Стригун проти України, заяви №№ 29458/04 та 29465/04, рішення від 20 липня 2006 року);

– право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом за статтею 6 Конвенції (Белуха проти України, заява № 33949/02, рішення від 9 листопада 2006 року).

Цей неповний перелік рішень суду показує, що національним судам належить не тільки ефективно захищати людину, а й самим діяти у такий спосіб, щоб не порушувати права, гарантовані Конвенцією.

Підсумовуючи свої міркування з порушеного питання, хочу ще раз зазначити: потенціал для ефективного захисту гарантованих Конвенцією прав людини на національному рівні значний навіть за наявної правової системи, і питання про те, наскільки сповна він використовується сьогодні і використовуватиметься надалі, залежить від того, наскільки державні органи прагнуть захистити права людини в Україні, позбавивши її необхідності шукати захисту в Європейському суді з прав людини.

1. Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментар до статті 9 Конституції України) // Українське право. – 1998. – №1.

2. Лукашук И. Право международной ответственности – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 432 с.

3. Паліюк В. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – К.: Фенікс, 2004. – 264 с.

4. Паліюк В. Методика застосування положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод (деякі аспекти цього питання) // Досвід застосування Європейської конвенції з прав людини в судочинстві України та Польщі: Матеріали наук.-практ. конф. / Упоряд. О. П. Корнієнко. – К.: Видавництво «А. П. Н.», 2006. – С. 38–39.

5. Права людини: довідник для прокурорів. / Упоряд. Марнікс Алінк. – К.: Фенікс, 2005. – 168 с.

6. Третьяков Д. Деякі питання застосування норм міжнародних договорів в Україні // Український часопис міжнародного права. – 2002. – №3. – С. 38–43.

7. Шевчук С. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – №2.

Автор: Дмитро ТРЕТЬЯКОВ

Додати коментар

Поля відмічені *(зірочкою) обов’язкові для заповнення.

veche.kiev.ua

Смотрите так же:

  • Закон 44-фз и 223-фз для бюджетных учреждений Бюджетное учреждение осуществляет закупки на основании Федерального закона от 05.04.2013 N 44-ФЗ "О контрактной системе в сфере закупок товаров, работ, услуг для обеспечения государственных и муниципальных нужд" (далее - Закон N 44-ФЗ) и Федерального закона от 18.07.2011 N 223-ФЗ "О […]
  • Приказ на ответственного по госзакупкам Приказ на ответственного по госзакупкам муниципальное бюджетное общеобразовательное учреждение «Павловская средняя общеобразовательная школа» ПРИКАЗ от 29 марта 2014 года № 35 О назначении ответственного за осуществление закупок (контрактного управляющего) В целях организации […]
  • Приказ мвд 599 Приказ МВД России от 21 июля 2014 г. N 599 "О Порядке формирования и ведении регионального реестра народных дружин и общественных объединений правоохранительной направленности" Приказ МВД России от 21 июля 2014 г. N 599"О Порядке формирования и ведении регионального реестра народных […]
  • Частью 2 статьи 37 закона о контрактной системе В соответствии с частью 2 ст. 37 Федерального закона от 05.04.2013 N 44-ФЗ "О контрактной системе в сфере закупок товаров, работ, услуг для обеспечения государственных и муниципальных нужд", если при проведении конкурса или аукциона начальная (максимальная) цена контракта составляет 15 […]
  • Закон 93 по закупкам Закупка у единственного поставщика по 44-ФЗ: что нужно учитывать Закупка у единственного поставщика – один из способов закупки, который позволяет приобрести товары необходимого качества, определенной торговой марки у определенного продавца, без проведения торгов в максимально короткие […]
  • Приказ о способе закупки Приказ на осуществление закупки при проведении электронного аукциона Вопрос-ответ по теме Обязан ли заказчик при проведении электронного аукциона составлять приказ на осуществление закупки? Закон № 44-ФЗ не устанавливает обязанность делать приказ о проведении аукциона, приказ о внесении […]
  • Химия егэ 2018 пособия ЕГЭ 2018. Химия. Типовые тестовые задания. 14 вариантов заданий. Автор заданий - ведущий ученый, преподаватель и методист, принимающий непосредственное участие в разработке контрольных измерительных материалов ЕГЭ. Типовые тестовые задания по химии содержат 14 вариантов комплектов […]
  • Приказ 18н 20092013 Приказ Министерства экономического развития РФ и Федерального казначейства от 20 сентября 2013 г. N 544/18н "Об особенностях размещения на официальном сайте Российской Федерации в информационно-телекоммуникационной сети "Интернет" для размещения информации о размещении заказов на […]